Заборона рабства і примусової праці – одне з «абсолютних прав». Це означає, що жодні обставини і цілі не можуть виправдовувати рабство. Проте існують деякі винятки. Вони базуються на ідеях загального інтересу, соціальної солідарності та нормування. Отже, для того, щоб визначити ситуацію, пов’язану з порушенням цього права, важливо мати факти, які дають чітке уявлення про те, що людина була присилувана до примусової або обов’язкової праці. 

Конвенція Ради Європи про захист прав людини і основоположних свобод проголошує: «(…) Ніхто не може бути присилуваний до примусової або обов’язкової праці». Подібна норма існує й у Міжнародному пакті ООН про громадянські і політичні права. У практиці Європейського суду з прав людини під поняттям «примусова праця» мається на увазі фізичний чи психічний примус. «Обов’язковість», звичайно, не означає заборону накладати юридичні обов’язки на договірній основі. Йдеться про примусову обов’язковість, коли праця має виконуватись особою під загрозою покарання і коли на це була відсутня добровільна згода особи.

Так, у справі «Ван дер Мусселе проти Бельгії» адвокат-стажер скаржився на те, що, працюючи по деяких справах за призначенням, він не отримав винагороди. Європейський суд з прав людини зауважив, що «оскільки був відсутнім фізичний та психічний примус, вони (послуги, що надавав адвокат. – Авт.) не можуть розглядатись як примусові». Крім того, цей адвокат виконував свої функції у якості «звичайних громадянських обов’язків», а обов’язкове безкоштовне виконання адвокатських послуг залишало заявнику досить часу для оплачуваної роботи.

У Європейській конвенції з прав людини названі декілька обставин, за яких роботу не можна вважати «примусовою і обов’язковою працею». Серед них:

• будь-яка робота, яку зазвичай має виконувати особа, що перебуває в ув’язненні або умовно звільнена від ув’язнення;
• будь-яка служба військового характеру, а в тих країнах, де правомірною визнається відмова від військової служби на ґрунті переконань, служба, призначена замість обов’язкової військової служби;
• будь-яка служба, обов’язкова у випадку надзвичайного стану або лиха, що загрожує життю або добробуту населення;
• будь-яка робота або служба, що є частиною звичайних громадянських обов’язків.

Вимоги у справах проти України, де заявники вказували на порушення заборони рабства та примусової праці, були відхилені Європейським судом з прав людини. Зазвичай вони стосувались невиплат заробітної плати. Суд не побачив у них втручання у свободу від примусової праці, оскільки робота здійснювалась на добровільних засадах. У більшості подібних випадків було визнано порушення права на справедливий суд у зв’язку з тим, що рішення українських судів щодо необхідності погашення заборгованості підприємств перед працівниками по заробітній платі тривалий час не виконувались.

Порушення стандартів заборони примусової праці було визнано у справі «C. N. Проти Сполученого Королівства». Заявниця, громадянка Уганди, стверджувала, що прибула до Сполученого Королівства по фальшивому паспорту, рятуючись від сексуального насильства в Уганді. У Сполученому Королівстві її документи конфіскували й змусили безкоштовно доглядати за людиною похилого віку, яка страждала хворобою Паркінсона. Вона постійно чергувала. Її тримали в ізоляції й погрожували насильством та висилкою. Порушення статті 4 (заборона рабства та примусової праці) Європейської конвенції було визнано у зв’язку з неефективністю розслідування скарг заявниці про побутове рабство, оскільки було відсутнє спеціальне законодавство, що передбачало б кримінальну відповідальність за таке поводження.

Справа «Карлхайнс Шмідт проти Німеччини» цікава тим, що Європейський суд визнав факт дискримінації у тому, що в одній із земель Німеччини нести обов’язкову пожежну повинність мають лише чоловіки, на відміну від жінок, які таку повинність (обов’язкова пожежна служба або внески на рахунок утримання пожежної команди. – Авт.) нести не зобов’язані. Водночас в інших землях таку саму повинність жінки несуть на рівні з чоловіками.