Права дитини є категорією прав людини і витікають із гідності та неповторності кожної дитини як людської особистості.

Фахівці починають історичні нариси про розвиток прав дитини з випадку, що стався у 1874 році в Балтіморі (США). Тоді на допомогу 8-річній Марі Елен Уільсон, яку систематично жорстоко била мати, прийшли члени місцевого відділення Товариства боротьби з жорстоким поводження з тваринами (Local Society for Prevention of Cruelty to Animals). Згодом починають виникати місцеві і міжнародні організації, що концентрують свою увагу на захисті дітей від насильства, особливому ставленні до дітей, які порушили закон, опіці над занедбаними та бездомними дітьми. Перша у світі організація із захисту дітей «Save the Children» виникла в Англії у 1919 році. Ініціатором цього руху була Еглантін Джебб (Eglantyne Jebb), яка згодом розробила текст Декларації про права дитини (Женевська декларація 1924 року). У 1959 році в якості розширення цього документу Генеральною Асамблеєю ООН було проголошено Декларацію прав дитини, що включала 10 основних принципів. 

В 1920 році створюється Міжнародна рада допомоги дітям – «Union Internationale de Secours aux Enfants» (UISE). У 1946 році Генеральна асамблея ООН приймає рішення про створення ЮНІСЕФ (UNICEF) та розпочинає діяльність ЮНЕСКО, що зокрема сприяє розвитку просвітництва і шкільної освіти.

У 1890 році Конгрес криміналістів прийняв резолюцію, що визначала 14 років, як вік з якого настає кримінальна відповідальність, а в 1900 році у Чикаго створено перший суд для неповнолітніх, що передбачав особливий, м’якіший підхід до малолітніх злочинців.

У 1892 році створено Міжнародне товариство опіки над дитиною, а у 1913 році відбувається Перший  міжнародний конгрес опіки над дитиною.

У 1919 році вперше конвенцією Міжнародної організації праці (МОП) встановлюється мінімальний вік для працевлаштування у промисловості – 14 років. А у 1961 році було прийнято Європейську соціальну хартію стаття 7 якої передбачає захист дітей від важкої праці, що може спричинити шкоду їхньому здоров’ю або розвиткові; а також встановлює мінімальний вік для працевлаштування – 15 років.

В 1915 році у Норвегії на законодавчому рівні визнається рівність прав дітей, які були народжені у шлюбі та поза шлюбом. У 1948 році Генеральна асамблея ООН приймає Загальну декларацію прав людини, в якій зазначається: «Материнство і дитинство дають право на особливе піклування і допомогу. Всі діти народжені у шлюбі або поза шлюбом, повинні користуватись однаковим соціальним захистом». Згодом у рішенні Маркс проти Бельгії  Європейського суду з прав людини буде зазначено: «(…) національне законодавство більшості держав – членів Ради Європи, а разом з ними різноманітні акти міжнародного права еволюціонують у напрямку повного визнання рівноправності дітей, народжених поза шлюбом із «законнонародженими дітьми».

Беручи до уваги силу рішень Європейського суду з прав людини, Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод, що була прийнята у 1950 році  (ратифікована Україною у 1997 році) по суті створює більш ефективний механізм захисту, аніж спеціалізовані документи щодо захисту прав дитини.

Варто зазначити, що міжнародні договори про права людини створюють механізми захисту прав дитини, як і будь-якої людини. Деякі із них, разом з цим, мають й окремі особливі положення, що стосуються дитини. Такими документами є, наприклад, два міжнародні пакти ООН 1966 року: про громадянські  і політичні права та про економічні, соціальні і культурні права.  

Нарешті, фундаментом для міжнародного захисту прав дитини стала Конвенція ООН про права дитини, що була прийнята 20 листопада 1989 року. Цей день зараз є Міжнародним днем захисту прав дитини. Її ратифікувала рекордна кількість  держав – 195 держави.

Отже, права дитини, як окрема категорія прав людини набули й набувають юридичного закріплення, базуючись на необхідності особливого ставлення, з урахуванням фізіологічних і психологічних особливостей, потреб дитини. 

В той же час, права дитини не слід ототожнювати з усіма елементарними потребами дитини. Не існує закріпленого у документах права на виховання у щасливій родині або права на любов, хоча й це надзвичайно важливі потреби для кожної людини, а для дитини  особливо.

Досить цікавим є відомий вислів виконавчого директора Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) з 1995 по 2005 рр. – Керолл Белламі: «Із набранням чинності Конвенцією, те що вважалося потребами дитини, було піднято до рівня прав, а це вже складніше ігнорувати».

Конвенція встановлює статус дитини, виходячи із наступних положень:

• Дитина є самостійним суб’єктом і з причини фізичної та розумової незрілості потребує особливої турботи та правового захисту;

• Дитина як людська істота потребує поваги до її індивідуальності, гідності та недоторканості особистого життя;

• Сім’я є найкращим середовищем для виховання дитини;

• Держава має підтримувати сім’ю, а не підміняти її у виконанні функцій.

Каталог прав дитини, що містить Конвенція базується на наступних принципах:

1. Принцип благополуччя дитини означає, що в усіх діях стосовно дітей, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
2. Принцип рівності означає, що всі діти, незалежно від кольору шкіри, статі, етнічного походження, є рівними перед законом.
3. Принцип поваги прав та відповідальності обох батьків означає, що держава поважає автономію сім’ї та обмежує своє втручання – лише у разі обґрунтованої необхідності.
4. Принцип допомоги з боку держави означає, що держава зобов’язана підтримувати і здійснювати соціальну допомогу сім’ям, особливо тим, які її потребують.

Права дитини, які містить Конвенція ООН з прав дитини (спрощений каталог):

• Дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку.

• Захист від дискримінації.

• Якнайкраще забезпечення інтересів дитини.

• Повага до прав батьків.

• Право на життя, виживання і вільний розвиток.

• Право на ім’я та набуття громадянства.

• Право на ім’я і набуття громадянства.

• Право знати своїх батьків і користуватися батьківською турботою.

• Право не розлучатися з батьками всупереч їхньому бажанню.

• Право підтримувати контакт з обома батьками.

• Право на возз’єднання з сім’єю, що знаходиться в іншій державі.

• Право вільно залишати будь-яку країну і повертатися в свою країну.

• Право вільно висловлювати свої думки з усіх питань.

• Свобода думки, совісті, релігії.

• Свобода асоціацій і мирних зібрань.

• Право на повну інформацію, що сприяє добробуту дитини. 

• Право на користування послугами системи охорони здоров’я.

• Право користуватися благами соціального забезпечення.

• Право на освіту.

• Право на відпочинок і розваги.

• Право на захист від економічної експлуатації.

• Право на захист від незаконного зловживання наркотичними засобами, психотропними речовинами, від усіх форм сексуальної експлуатації та сексуальних розбещень.

• Право на гуманне поводження, на захист від незаконного та довічного позбавлення волі для дітей, що знаходяться у конфлікті із законом.

Про права дитини, як і про права людини, слід говорити з точки зору відносин «влада – особа». Якщо дитина має право, то держава зобов’язана гарантувати їй це право. Наприклад, право на освіту означає, що держава гарантує кожному доступ до освіти, розробляє програми навчання, готує вчителів і т.д. Держава створює систему освіти і розробляє правила, що регулюють її функціонування.

Але важливо, що держава не може аргументувати свою бездіяльність і відсутність гарантій з охорони прав дитини, тим, що її права порушуються приватними особами. Так, у справі «А проти Великобританії» Європейський суд зазначив. «Суд вважає, що зобов’язання  Високих Договірних Сторін відповідно до статті 1 Конвенції забезпечити кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в Конвенції, разом  зі статтею 3, вимагає від держав вжити заходів для захисту осіб, що перебувають під їх юрисдикцією,  від катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, у тому числі з боку приватних осіб. Діти та інші вразливі особи, зокрема, мають право на захист, у вигляді ефективного стримування таких серйозних порушень особистої недоторканності».

Права дитини, так само як і права людини, підлягають обмеженням, але лише таким, які передбачені законом, встановлені в інтересах державної безпеки та громадського порядку, захисту здоров’я та моралі населення або захисту прав і свобод інших осіб і є необхідними в демократичному суспільстві. Варто зауважити, що свобода від тортур та жорстокого поводження, свобода від рабства не можуть бути обмежені за жодних обставин.

Якщо дитина має певне право, це означає що повинні існувати процедури його виконання (вимагання). Наявність права означає можливість висування вимог/оскарження, інакше право залишається лише декларацією.

Права дитини не слід розглядати крізь призму стосунків «батьки – дитина». Діти належать владі батьків і саме батьки у першу чергу приймають рішення про їхнє виховання та світогляд. У батьків можуть бути дуже різні уявлення щодо того як виховувати свою дитину, і держава не може втручатися в це. Втручання можливе лише тоді, коли батьки не виконують своїх обов’язків стосовно дитини та зловживають своєю владою над нею. У статті 2 до Протоколу №1 Європейської конвенції з прав людини зазначено, що «(…) Держава при виконанні будь-яких функцій,  узятих нею на себе в галузі освіти і навчання,  поважає  право  батьків  забезпечувати  таку  освіту  і навчання відповідно до їхніх релігійних і світоглядних переконань». 

Права дитини жодним чином не ставлять під загрозу авторитет дорослих і автономність сім’ї. Держава, визнаючи автономність сім’ї, втручається у сімейні стосунки лише в особливих випадках, передбачених законом. 

У справі «Савіни проти України» Європейський суд наголошує, що «взаємна насолода від перебування разом батьків і дітей є фундаментальним елементом сімейного життя, а тому втручання до нього має відбуватися у вузьких рамках, визначених статтею 8 Конвенції. Суд також наголосив, що, незважаючи на певну свободу розсуду держави в справі відібрання дітей під державну опіку, відбирання дітей від батьків означає відрізання дітей від свого коріння, що може бути виправдане лише у виключних випадках. Наприклад, якщо дитину відбирають в наслідок існування небезпеки для неї, то ця небезпека вже реально повинна існувати».

В цій справі у багатодітної родини, в якій батьки є незрячими, було відібрано чотирьох дітей і розміщено в різних інтернатних закладах на досить великій відстані від місця проживання родини. Рішення щодо відібрання дітей базувались на тому, що подружжя, зважаючи на малозабезпеченість і особисті якості, не могло забезпечити дітей належним харчуванням, одягом, санітарними умовами та піклуванням про здоров’я, а також забезпечити їхню соціальну та освітню адаптацію. Зазначаючи важливість цих аргументів, Європейський суд проте не знайшов достатнього обґрунтування в аргументах уряду, що в інший спосіб проблему не можна було вирішити. Крім того, Суд зауважив, що багато висновків у справі були зроблені виключно на основі інформації органів влади, зібраних під час обстеження умов проживання дітей. Інших доказів як, наприклад, свідчення самих дітей, їхні медичні документи, свідчення сусідів, висновків педіатрів у справі не було. При цьому не було вивчено скільки саме і якої допомоги було надано подружжю (фінансової, соціальної чи консультування) і чому вона не виявилась ефективною та достатньою. Суд визначив, що держава не виконала свого обов’язку щодо поваги до сімейне життя, не вживши інших альтернативних заходів, аніж роз’єднання батьків і дітей.

Крім того, діти не були заслухані під час судового процесу, хоча старшій дитині на той час було 13 років. Окрім того, діти були розділені й поміщенні в різні заклади. Зокрема, двоє з них були достатньо далеко від батьків, щоб вони могли регулярно підтримувати контакти.

Тому Європейський суд дійшов до висновку, що хоча причини через які держава відібрала дітей були істотними, проте не настільки, щоб обґрунтувати таке серйозне втручання в сімейне життя Савіних.

Батьки є законними представниками дитини і представляють її перед державними органами, так само як і у випадках порушення її прав. Якщо батьки не в змозі піклуватися про дитину, держава зобов’язана надати їй соціальну опіку.

Права дитини, так само як і права людини, належать кожній дитині і не залежать від виконання нею обов’язків.

Не можна позбавити прав, так само як не можна призупинити їхню дію. Якщо дитина не виконує своїх обов’язків, її можна покарати, наприклад, позбавивши заохочення чи привілеїв, але не можна позбавляти прав.

Права дитини не витікають із жодних виховних концепцій або теорій. Поняття «права дитини» не слід ототожнювати з антипедагогікою, «партнерським» або «безстресовим» вихованням.

Права дитини – це в загальному розумінні – права людини, з тою лише різницею, що деякими правами діти починають користуватися в міру свого дорослішання і усвідомлення свого положення. Не маючи юридичної дієздатності, діти не можуть самостійно реалізовувати  своїх прав тому від їхнього імені діють батьки або законні опікуни.