Право на справедливий суд (право на справедливий судовий розгляд)

Тривалий час права людини були лише моральними нормами, цінностями, які не захищались на рівні закону. Згодом ці норми отримували статус юридичних, що зменшувало ризик їх ігнорування. Ставало зрозуміло, що існування закону і його дотримання не достатнє. 

Закон або будь-який інший нормативний документ – це лише зовнішня форма виявів тих правил поведінки, яку ми називаємо «правом». Це означає, що закон має бути втіленням справедливості. Однак якими вони є, ці критерії справедливості, і якими можуть бути гарантії, що держава, де править більшість, буде справедливою до меншості. Дж. Ролз у праці «Теорія справедливості» зазначає: «закони та інститути, наскільки б вони не були ефективними та успішно влаштованими, мають бути реформовані та ліквідовані, якщо вони несправедливі».

Найважливішим державним інститутом, покликаним забезпечити дотримання принципу верховенство права, є суд. Звичайно для цього існує закон. Проте закон не завжди справедливий. Закон пишуть люди. Ситуації, з якими ми стикаємось протягом життя, зазвичай складні. Навряд чи можна усі випадки врегулювати правилами. 

Наприклад, можна встановити жорстку норму про те, що, висловлюючи свою думку, ми не можемо принижувати й ображати інших. Однак, хто і як у конкретному випадку розсудить: де свобода вираження думки, а де це переходить у відверту образу? Крім цього, суспільство постійно розвивається, тож виникають нові виклики, які може не враховувати закон, який прийнятий набагато раніше. Судова система разом із законодавчою та виконавчою владою є однією із гілок цієї влади. Таку систему колись теоретично обґрунтував Шарль Луї Монтеск’є, щоб уникнути узурпації сили, яку представляє державна влада, в одних руках. Суд – своєрідний арбітр. Він покликаний незалежно і без пристрастей встановити справедливість у ситуації конфлікту.

Авторитет правосуддя є важливою складовою демократії. Іноді суд – остання інстанція для людини, аби домогтися справедливості. Яскравим у цьому сенсі є вислів Махатми Ганді на знаменитому судовому процесі 11 березня 1922 року, пов’язаному з ініційованою ним акцією громадянської непокори. Не погоджуючись слідувати несправедливому закону, він визнає себе винним перед судом у написанні бунтарських статей і проголошує: «Принцип відмови від насильства передбачає добровільне прийняття покарання за протиставлення себе злу. Таким чином, у цій справі я маю вітати і з радістю прийняти суворе покарання, яке може бути накладене на мене за те, що по закону є навмисним злочином та, на мою думку, найвищим обов’язком громадянина».

Втім, авторитет правосуддя не виникає одразу з появою суду і за своєю природою не непорушний. Падіння авторитету правосуддя – крах для демократії. Якщо правосуддя стає вибірковим, якщо суд перестає бути незалежним, якщо не забезпечено рівності у судовому процесі для його сторін (позивач – відповідач або обвинувач – обвинувачуваний), якщо рішення суду не виконуються тривалий час, тоді важко говорити про авторитет правосуддя. 

Отже, для нас важливо, щоб держава гарантувала не просто наявність судової системи та можливість звернутися до суду. Потрібні гарантії права на справедливий судовий розгляд. А це вже означає гарантії відповідності самого суду як державного органу та судового процесу чітким принципам, що складають поняття справедливого судового розгляду. Зокрема, такі принципи визначає Європейська конвенція прав людини:

1. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені до зали засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або – тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, – коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.
2. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.
3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

1. бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причини обвинувачення, висунутого проти нього;
2. мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту;
3. захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або – за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника – одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя;
4. допитувати свідків обвинувачення або щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення;
5. якщо він не розуміє мови, яка використовується в суді, або не розмовляє нею, – одержувати безоплатну допомогу перекладача.

Значущість права на справедливий судовий розгляд важко переоцінити. Суд – це інституція, де ми можемо захистити наші права і свободи, це арбітр, до якого ми звертаємось, щоб домогтись справедливості. Суд іноді називають однією зі «священних корів», підкреслюючи надзвичайну важливість непорушності авторитету правосуддя. У сучасних демократичних системах судова система складає окрему гілку влади, що забезпечує їй основу незалежності й неупередженості під час прийняття рішень. 

Отже, право на справедливий судовий розгляд передусім означає наявність суду як окремого незалежного інституту. Тепер це вже переважно історія, коли влада була монолітом і король або цар одночасно і приймали закони, і керували державою, і виконували функції суду. Схожу ситуацію ще можна побачити у фантастичних кінострічках, коли поліцейський поєднує у собі ролі і правоохоронця, і судді. Насправді це виклик суспільству, адже тенденція обґрунтування все більших обмежень, мотивуючи це необхідністю гарантувати безпеку, все більше виявляється навіть у державах, де високо цінується рівень демократії, забезпечення й захисту прав і свобод людини.

Право на справедливий судовий розгляд належить кожній особі. Тут не може бути винятків. На початку першого пункту статті 6 (Право на справедливий судовий розгляд) Європейської конвенції зазначено: «Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення (…)». Приналежність цього права кожній особі – це основа. 

У справі «Жовнер проти України»  Європейський суд визнав порушення права на справедливий судовий розгляд з огляду на тривале невиконання рішення національних судів (порушення стандарту «розгляд справи впродовж розумного строку»). На момент звернення до Європейського суду заявниця працювала вчителем. Державний заклад освіти заборгував їй заробітну плату й надбавки за вислугу років, передбачені законодавством України. Суди в Україні прийняли рішення на користь заявниці. Проте судове рішення не виконувалось. Європейський суд взявши, зокрема, до уваги «факт того, що відтермінування виконання не визначало жодного строку, заявниця не мала жодної гарантії виконання рішення на свою користь у найближчому майбутньому», визнав порушення статті 6 (право на справедливий судовий розгляд). Подібних справ від вчителів було декілька. Після цих рішень було прийнято закон України «про реструктуризацію заборгованості з виплат, передбачений статтею 57 Закону України “Про освіту” педагогічним, науково-педагогічним та іншим категоріям працівників навчальних закладів».