Очевидно, що життя – це те, з чого починається біологічне існування людини. З народження, з першої миті свого існування ми маємо свободу жити. З появою сучасної концепції прав людини ця свобода гарантується кожній людині. Такі зобов’язання взяла на себе і наша держава. У статті 27 Конституції України зазначено: «Кожна людина має невід’ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов’язок держави захищати життя людини…».
Україна приєдналась до декількох міжнародних угод Організації Об’єднаних Націй, що одним із предметів свого захисту мають право на життя, та до Європейської конвенції, стаття 2 якої зобов’язує держави дотримуватись цього права. Але що означає цей обов’язок держави – дотримуватися права на життя? З якої саме миті починається життя людини? І, напевно, це не означає гарантії безсмертя? Яким саме чином держава може гарантувати це право, крім як не позбавляти життя? Де починається і де закінчується цей обов’язок держави?
Розтлумачуючи основний зміст статті 2, що гарантує право на життя, Європейський суд з прав людини підкреслює основоположність цього права і встановлює верховенство статті 2. Без права на життя, як зазначено у рішенні «Прітті проти Сполученого Королівства»: «… користування будь-якими правами та свободами, що гарантуються Конвенцією, було б ілюзорним».
Право на життя не може бути відмінено навіть під час надзвичайних ситуацій та обставин: «це [право на життя. – Авт.] одна із основоположних статей Конвенції, стосовно якої у мирний час не допускається відступлення, можливого по статті 15…» (Стаття 15 Європейської конвенції: Відступлення від виконання зобов’язань у надзвичайних ситуаціях).
Утім, право на життя не абсолютне. Європейська конвенція, зокрема, встановлює вичерпний перелік обставин, за яких це право може бути правомірно обмежене. Стаття 2 Конвенції допускає, що існують випадки позбавлення життя, але виключно у разі, якщо це сталося в результаті «абсолютно необхідного» застосування сили. Вичерпний перелік обставин встановлює п. 2 статті 2 Європейської конвенції:
- a) для захисту будь-якої особи від незаконного насильства;
- b) для здійснення законного арешту або для запобігання втечі особи, яку законно тримають під вартою;
- c) при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або повстання.
Варто зауважити, що стаття 2 Конвенції допускає застосування виконання смертного вироку, якщо він винесений судом за вчинений злочин за який закон передбачає таке покарання. Таким чином, як зазначає науковець Мікеле де Сальвія, ця норма «залишає слід того часу, коли вона була задумана і написана». Згодом був прийнятий Протокол № 6 до Конвенції, що забороняв смертну кару в мирний час, а згодом Протоколом № 13 смертна кара була скасована. Наразі жодні обставини не можуть виправдати такий вид покарання, а його застосування є прямим порушенням права на життя у світлі Європейської конвенції.
Отже, право на життя передбачає два основних зобов’язання з боку держави та її офіційних представників. Перше, так зване, «негативне» зобов’язання. Держава або її офіційні представники мають утриматись від будь-яких дій, наслідком яких може стати позбавлення життя, за винятком встановлених обмежень. Друге, це «позитивні» обов’язки – держава має захищати життя осіб, які перебувають під її юрисдикцією.