Слово «дискримінація» досить поширене у сучасному спілкуванні. Зазвичай це слово використовують, характеризуючи розрізнене ставлення залежно від певної ознаки. Таке тлумачення абсолютно природне, якщо брати до уваги етимологію слова.
Термін «дискримінація» має латинське походження (Discriminatio) і в буквальному розумінні означає розрізнення, диференціація. Таке розрізнення буває закріпленим у різних нормах: юридичних, релігійних, моральних тощо. Воно може виявлятись у поведінці окремих суб’єктів. Поведінка може відповідати чи не відповідати тим самим нормам.
Ознакою, стосовно якої відбувається розрізнення, може бути будь-яка відмінність (стать, раса, національність, вік, релігійні або ідеологічні погляди, сексуальна орієнтація, стан здоров’я та інші обставини). Так виглядає картина, якщо використовувати термін «дискримінація» в широкому розумінні, якщо взяти до уваги максимально можливі ситуації, у яких зазвичай користуються цим словом.
Заборона дискримінації нині – це категорія, що належить до сучасної концепції прав людини і є юридичною нормою, покликаною захищати індивідуума від будь-якої спроби влади обмежити в правах без раціонального на те обґрунтування. Свобода від дискримінації випливає з універсальної ідеї прав людини, яка, своєю чергою, з’являється зі створенням Організації Об’єднаних Націй і прийняттям 10 грудня 1948 року Загальної декларації прав людини.
Свобода від дискримінації – це загальний принцип, один із відправних пунктів Загальної декларації прав людини:
Стаття 1. «Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти у відношенні один до одного в дусі братерства».
Стаття 2. «Кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища».
Крім того, не повинно проводитися ніякого розрізнення на основі політичного, правового або міжнародного статусу країни або території, до якої людина належить, незалежно від того, чи є ця територія незалежною, підопічною, несамоврядованою або як-небудь інакше обмеженою у своєму суверенітеті».
Є два важливі принципи, закріплені, зокрема, у Конституції України (статті 21 та 24). Це принцип рівності у здійсненні основних прав і свобод і принцип рівності перед законом. Усі рівні перед законом. Це означає, що не можна створити різні правові системи для окремих груп людей. Закон однаковий для всіх. Ще до XX століття для представників різних верств населення були окремі законодавчі норми, відрізнялись покарання, окремі групи мали більше привілеїв. Існував, наприклад, виборчий ценз і т. д.
Проте, це лише перші з названих принципів, що характеризують заборону дискримінації. Зважаючи на інші характеристики, про які також тут іде мова, ці принципи не є абсолютними і зараз. Існують винятки й у сучасних демократіях. Так, суддя має імунітет від кримінального обвинувачення. Проти нього може бути порушена кримінальна справа лише за певних умов. Інші посадові особи, особливо центральних органів влади, мають подібний імунітет. В Україні таким імунітетом користуються президент, депутати парламенту. Існування такої нерівності перед законом повинно бути обґрунтованим. Важливо, якими є цілі і наслідки таких засобів. Наприклад, існування імунітету у Судді – це одна з умов незалежності Суду.
Заборона дискримінації передбачає рівне поводження. Державний чиновник повинен однаково поводитись з кожною людиною, незалежно від відмінностей. Цей принцип є досить декларативним і скоріше прагненням, оскільки вимагає певних умов поведінки чиновника. Втім він є дуже важливим і таким, що наголошує на нормі поведінки посадової особи. Практика, зокрема Європейського суду, визначає, що наявність дискримінації має місце, якщо доведено, «… що поводження, якому була піддана жертва, було відмінним та менш зручним, ніж щодо інших осіб, які перебували в подібних або аналогічних обставинах…».
Прикладом може бути справа «Зарб Адамі (Zarb Adami) проти Мальти». У цій справі заявник стверджував, що він піддається дискримінаційному поводженню у зв’язку з викликами його до Суду для виконання обов’язків присяжного. Заявник скаржився на те, що тягар обов’язків присяжного несуть переважно чоловіки, у той час, як жінки фактично звільняються від несення таких громадських обов’язків. Європейський суд з прав людини постановив, що у справі мало місце порушення статті 14 (заборона дискримінації) Конвенції.
Разом з тим, захист від дискримінації не перешкоджає нерівному поводженню в усьому і завжди. Свобода від дискримінації допускає відмінне «… поводження щодо осіб, які перебувають у різному становищі». Все залежить від конкретного випадку, від ситуації. Інколи людина, яка має певну відмінність, потребує особливого ставлення, щоб її рівність з іншими в правах була забезпечена. Так, наприклад, якщо в Суді в Україні відбувається процес, пов’язаний з обвинуваченням іноземця, то виникає необхідність у наданні йому перекладача. Це навіть обов’язок – надати перекладача. Такого обов’язку немає, якщо подібний судовий процес у тому самому суді пов’язаний з обвинуваченням українця.
«Свобода від дискримінації», «заборона дискримінації» є одночасно і самостійним правом людини, і одним із принципів, покликаним забезпечити дотримання прав людини і основоположних свобод. Свобода від дискримінації є сферою відповідальності держави. Це свобода кожної людини. Протидія дискримінації – це боротьба за свої права і свободи.