Що таке права людини
Що таке права людини? Які принципи та поняття формують сучасну концепцію прав людини? Спробуємо розібратися чому саме права людини є тим прийнятим мірилом обмеження демократичної державної влади.
Почнемо з факту, що усі ми маємо певні потреби та цінності. Свій початок права людини беруть саме в таких моральних категоріях і звичайних потребах.
Якщо замислитись, що найцінніше для кожної людини, ми не отримаємо однакового переліку, адже кожна людина особлива, має свій спосіб життя, власні погляди і переконання, ставлення до навколишнього світу залежно від тих традицій та уявлень, в яких вона виховувалась. Проте, зазвичай, серед цього переліку цінностей ми зустрічаємо значну кількість пунктів тотожних для кожної людини.
Перш за все – це саме життя, адже сам факт біологічного існування – життя – є первинним щодо будь-якої життєвої ситуації. Цей факт самоочевидний і зазвичай не викликає здивування. Так само беззаперечною є потреба особистості, хай навіть не завжди усвідомлена, мати певні індивідуальні погляди й переконання, і якщо позбавити людину можливості їх вільно обирати та сповідувати, матимемо ситуацію неповноти життя, відчуття неспроможності бути повноцінним членом суспільства.
Проте, далеко не всі цінності та потреби є правами людини. Одна із причин цього виходить із принципу, що якщо людина має право, то держава має обов’язок це право гарантувати. Гарантувати, означає що просто не буде перешкоджати, або – що зробить якісь дії, якщо для реалізації цього права вони потрібні.
Права людини на відміну від деяких інших цінностей і потреб є універсальними і не набуваються, а належать кожній людині від народження.
«Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах…», – каже перша стаття Загальної декларації прав людини.
Права людини універсальні. Вони належать кожній людині будь-де й у будь яких випадках, незалежно від соціального статусу і будь яких відмінностей.
Є думка, що оскільки в багатьох суспільствах склалися свої культури, традиції, уклади, то права людини не можуть бути універсальними для всіх.
Кофі Аннан, який був Генеральним секретарем ООН з 1997 по 2006 роки, сказав з цього приводу: «Проте, хто може заперечувати, що усі ми ненавидимо насилля? Чи доводилося вам чути, щоб вільна людина вимагала відмінити свободу? Чи доводилося вам чути, щоб раб відстоював рабство? Чи доводилося вам чути, щоб жертва тортур схвалювала тортури? (…)
В усі часи та в усіх культурах терпимість і милосердя були ідеалами державного управління та поведінки людини. Сьогодні ми називаємо ці цінності правами людини».
Права людини є невід’ємними. Більшість із них можуть бути обмежені за певних обставин, але їх не можна позбавити. Навіть людина сама не може від них відмовитись. Не можна укласти договір і їх віддати. Держава не може їх забрати, навіть прийнявши закон. Вони просто є… Жодних обставин чи умов, щоб мати права людини. Достатньо тільки людиною народитись…
Права людини є індивідуальними. Вони не можуть бути колективними тільки тому, що належать кожній окремій людині – індивіду. Навіть коли проблема стосується цілої групи людей, кожна людина має свою особливу ситуацію. Кожен із нас, перебуваючи в тій самій ситуації, відчуває себе по-різному. Це залежить від особистих якостей і відмінностей. Людина з інвалідністю, яка пересувається тільки за допомогою візка, може відчувати приниження, дискримінаційне ставлення до себе, не маючи можливості потрапити до залу суду – у той час, коли інша людина нічого подібного не відчуває.
Аналізуючи проблеми з правами людини, що стосуються групи людей, ми все одно маємо на увазі права кожної окремої особи, яка представляє цю групу. Наприклад, говорячи про права національних меншин, ми маємо на увазі права конкретних представників певних національних меншин. Говорячи про права вразливих груп – ми також говоримо про права кожного окремого індивіда.
Усе це особливо важливо з точки зору захисту прав людини. Системні проблеми, зазвичай, стосуються не тільки однієї людини, але й багатьох інших. Але іноді висування претензій і боротьба за свої права з боку тільки однієї людини можуть змінити ситуацію на краще для всієї групи людей, яких ця проблема стосується.
Гідність
Нарешті, права людини – це не те, чого просять чи за що торгуються. Це те, чого вимагають як належного від природи.
Як казав польський науковець і правозахисник Віктор Осятинскі: «Здатність вимагати є важливим складовим фактором людської гідності. Захист гідності, у свою чергу, є однією з основних функцій прав людини».
«Беручи до уваги, що визнання гідності, яка властива всім членам людської сім’ї, і рівних та невід’ємних їх прав є основою свободи, справедливості та загального миру…», – з цих слів починається Преамбула Загальної декларації прав людини.
Таким чином, автори Декларації закладають фундамент концепції прав людини, спираючись на поняття людської гідності, яка є властивою кожній людині вже за фактом її народження.
Людська гідність – це своєрідний початковий пункт від якого будується концепція прав людини. Їй фактично не можна дати визначення, але її можна відчувати. Її має кожна людина. Це своєрідний «лакмусовий папірець», вона може подавати знак про можливі порушення прав людини. Коли ми відчуваємо приниження, біль – саме тоді страждає людська гідність.
Для кращого розуміння цього важливого в концепції прав людини поняття Марек Новицькі, відомий польський правозахисник, розрізняє людську гідність і особисту. Особиста гідність, говорить він, близька до поняття честі. Якщо ми зробили хороший вчинок – наша особиста гідність зростає. Якщо ми зробили аморальний вчинок – особиста гідність страждає. Людська ж гідність не залежить від наших вчинків. «Її має і немовля, котре ще нічого ні доброго, ні поганого в житті не зробило, і найбільший злочинець», казав у своїй лекції Марек Новіцкі. Покарання злочинця, який сидить у в’язниці, полягає в обмеженні свободи і багатьох інших прав і свобод. Але це не означає, що людину можна піддавати тортурам чи приниженням.
Свобода
Визнання людської гідності є фундаментом, необхідною умовою свободи. Свобода – ще одне поняття, що є основоположним у концепції прав людини. Проте, як ми розуміємо поняття «свобода»? Наприклад, під час проведення у 2017 році загальнонаціонального опитування (дослідження «Що українці знають і думають про права людини: загальнонаціональне дослідження» проводиться періодично), свобода опинилася на першому місці в оцінці українського населення різних цінностей як найбільш важливих для прав людини. 80% респондентів обрали її серед основних цінностей. Однак, третина (30,3%) тих самих учасників опитування, що ставлять цінність «свобода» на перше місце в системі цінностей, готові поступитися часткою своїх прав та громадянських свобод в обмін на власний добробут. Ще третина (35,4%) обирає варіант, що заради особистої свободи та гарантій дотримання всіх громадянських прав готові терпіти певні матеріальні труднощі. Приблизно для такої ж кількості респондентів (34,3%) було важко обрати один із варіантів.
Видається, що в поняття свобода люди вкладають різний зміст. Для когось свобода є невід’ємною від достатку, бо з цієї точки зору, щоб відчувати себе вільною людиною необхідно мати певний рівень матеріального забезпечення. Для когось свобода – це можливість вільного вибору, самостійного прийняття рішень. Хтось почуває себе вільною людиною, коли не відчуває залежності від матеріальних благ.
«Той, хто готовий віддати свою свободу, щоб придбати недовговічний захист від небезпеки, не заслуговують ні свободи, ні безпеки», – казав американський вчений-фізик, державний діяч, дипломат і публіцист Бенджамін Франклін. У концепції прав людини, свобода, інтерпретуючи вислів польського науковця Віктора Осятинського, захищає ту «…автономну сферу, до якої не може втручатися жодна сила…».
Історично сформувалися різні філософські підходи до розуміння поняття «свобода» в контексті ролі держави в її гарантуванні. Польський правозахисник Марек Новицькі окреслює ці два підходи як «свобода від держави» і «свобода через державу».
У підході «свобода від держави», роль держави зводиться до ролі захисника. Люди погодились ділитися з державою своїми доходами, зокрема, сплачуючи податки для того, щоб держава піклувалася про їхні захист та безпеку. Цим роль держави обмежується. В усіх інших питаннях держава не повинна втручатися і перешкоджати людині в її автономії і особистих прагненнях.
Підхід «свобода через державу» розширює роль держави і наділяє її функціями своєрідного опікуна, який має досить широкий спектр позитивних обов’язків щодо забезпечення щастя і кращого майбутнього людині. Основний ризик цього підходу в тому, що держава іноді схильна так піклуватись, що замість нас придумує чого саме ми прагнемо.
Наразі, ці два підходи виражаються в концепції прав людини у наявності як «негативних» (гарантувати тим, щоб не втручатися) і «позитивних» (гарантувати тим, щоб створювати умови, забезпечувати конкретні блага) обов’язків держави.
Свобода, як цінність, як принцип в концепції прав людини, спонукає громадянській відповідальності. Адже, якщо я хочу щоб мені не заважали, то беру на себе й відповідальність за свою долю і наслідки своїх дій для інших.
«Свобода означає відповідальність, ось чому більшість людей боїться її», – казав відомий англійський драматург Бернард Шоу.
Рівність
Рівність, разом з поняттями гідність і свобода, також лежить в основі концепції прав людини. Разом з тим, філософське розуміння рівності є дуже відмінним для різних людей.
Хтось сприймає рівність, як рівність благ – усі повинні мати однаковий обсяг цінностей і ресурсів, бо всі рівні. Для когось нерівність є неминучою, як своєрідний закон природи.
Французький лексикограф і поет, відомий як редактор Універсального словника французької мови П’єр Буаст, бачить в рівності загрозу волі: «Де всі є рівними, там ніхто не є вільним».
Можна ще багато наводити прикладів різного погляду на світоглядні концепції рівності.
Концепція ж прав людини – це система, яка визначає мінімальні стандарти. Умовно кажучи, це «рівень підлоги» – нижче опускатися не можна. В цьому сенсі, рівність пов’язана з рівністю в правах і рівності перед законом. А мінімальним стандартом є заборона дискримінації.
«Кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища» (стаття 2 Загальної декларації прав людини).
Обмеження прав людини. Механізми захисту прав людини
«Свобода полягає у можливості робити все, що не завдає шкоду іншому. Таким чином, здійснення природних прав кожної людини має лише ті межі, що забезпечують іншим членам суспільства користування тими ж самими правами. Ці межі можуть бути визначені лише законом», – зазначалося ще в документах Великої Французької революції (Конституція Франції, 3 вересня 1791 року, стаття 4).
Права людини можуть бути обмежені. Встановлює обмеження держава тоді, коли виникає конфлікт між реалізацією права однією людиною та правами і свободами інших людей, коли необхідно захистити цінності, що представляють важливий суспільний інтерес.
Але для того, щоб уникнути ситуації коли держава зловживатиме такими повноваженнями, обмеження мають бути правомірними.
Обмеженням можуть підлягати всі права і свободи, крім свободи думки, свободи від жорстокого та такого, що принижує гідність поводження і покарання та свободи від рабства. Ці права зазвичай називають «абсолютними».
Нарешті, варто сказати, що права людини були б просто деклараціями викладеними на папері, якби не існували механізми захисту прав людини. Для будь-якої держави діють власна національна та міжнародна системи захисту прав людини.
Загалом, усі принципи і поняття концепції прав людини працюють для того, щоб працювали три елементи, що роблять цю концепцію повною і про які дуже влучно колись висловився Віктор Осятиньські: «по-перше, будь-яка влада має обмежувальні рамки; по-друге, кожна людина має свою автономну сферу, до якої не може втручатися жодна сила; по-третє, кожна людина захищаючи свої права, може висувати претензії державі, домагатись дотримання своїх прав».