Свобода вільно пересуватись, жити в будь-якому куточку власної країни, перебувати за кордоном, на власний розсуд обирати місце проживання є важливим елементом свободи кожної людини.

«1. Кожна людина має право вільно пересуватися і обирати собі місце проживання у межах кожної держави. 2. Кожна людина має право покинути будь-яку країну, включаючи й свою власну, і повертатися у свою країну», – проголошує Загальна декларація прав людини.

 «Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом (…)», — зазначено у Конституції України.

Ця одна з основоположних свобод захищається Європейською конвенцією з прав людини, Міжнародним пактом про громадянські і політичні права.

Одну з найбільш уразливих груп в контексті свободи пересування є іноземці, які перебувають на території іншої держави. Серед них біженці, для яких повернення до своєї країни може складати велику загрозу переслідування за ознакою раси, релігії, національності, приналежністю до певної соціальної групи чи прихильність до певної політичної думки. До такої групи ризику потрапляють шукачі притулку, які виїхали зі своєї країни, сподіваючись на захист в іншій державі, іммігранти, які переїхали до іншої держави, намагаючись там залишитись і будувати своє подальше життя. Їхня доля великою мірою залежить від уряду держави, в якій вони перебувають, і тому свобода їх пересування і вільного вибору місця проживання під потенційною загрозою.

Був випадок, коли уряд України спочатку прийняв рішення про екстрадицію громадянина Казахстану, а потім зупинив це після втручання Європейського суду з прав людини. Суд застосував процедуру термінових заходів на звернення цього громадянина Казахстану. Таке рішення ґрунтувалося на тому, що була висока ймовірність, що в Казахстані цій людині загрожують катування і відверта відмова у правосудді. Це справа «Джаксибергенов проти України». Сам Анвар Джаксимбергенов у Казахстані обвинувачувався у серйозному фінансовому правопорушенні і рішення Європейського суду звісно не знімає необхідності розгляду такої справи в справедливому і незалежному суді.

Існують випадки, коли свобода пересування надмірно обмежується державними органами у ситуації наявності в особи боргів по кредитах або боргів, що були визнані судом. 

У справі «Ґочев проти Болгарії» Європейський суд визнав порушення свободи пересування заборонивши виїзд за кордон особі, яка була боржником перед приватними компаніями. Своє рішення Європейський суд обґрунтував тим, що заявник був підданий автоматичній забороні залишати країну, без можливості пояснити причини своєї заборгованості і на невизначений термін.

У 2011 році Верховний суд України визнав, що заборона боржникам по кредитах тимчасово виїжджати за кордон не відповідає Конституції України. Почалось тоді все з того, що Верховний суд скасував рішення районного та апеляційного судів за позовом одного із комерційних банків, що встановлювали такі неправомірні обмеження щодо трьох осіб, які були боржниками по кредиту.

Частими є випадки обмеження свободи пересування для тих, хто підозрюється у вчинені  правопорушення і яким через запобіжний захід заборонено залишати своє місце проживання. Наприклад, у справі «Іванов проти України» заявник скаржився на тривале обмеження його свободи пересування в результаті рішення про невиїзд. У 1995 році він посварився з сусідами. Сварка призвела до бійки. Стосовно заявника було порушено кримінальну справу за заподіяння шкоди середньої тяжкості, а у 1996 році йому пред’явили звинувачення у злісному хуліганстві. Слідство тривало до 2006 року і понад десять років заявник не міг залишати місця свого проживання. 

Європейський суд погодився з тим, що державні органи діяли за законом і мали на меті забезпечити здійснення кримінального переслідування. Проте, враховуючи, що звинувачення стосовно заявника було зняте ще у 2000 році за терміном давності і те, що накладене обмеження було тривалим, Суд визнав, що таке втручання у свободу пересування було не пропорційним його меті. Таким чином свобода пересування, як вона захищається статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції — була порушена.

Так на цей час в Україні є обмеження на виїзд за кордон окремих осіб, які можуть бути мобілізовані до військової служби, зокрема чоловіків. Це приклад, коли застосування обмеження свободи пересування є необхідним в умовах війни.

Питання дотримання свободи пересування актуальне для багатьох ситуацій. Наприклад, коли держава у різні способи намагається відстежувати інформацію щодо виїзду з країни й в’їзду або переміщення територією країни, коли є перешкоди в отриманні освіти за кордоном, возз’єднанні з сім’єю тощо.

А які ти знаєш приклади, повʼязані зі свободою пересування? 

Діліться історіями про права людини і знайомтеся з історіями, що надсилають інші у нашій спільноті! Так ми можемо просувати права людини і творити суспільство в якому поважаються людська гідність і цінності свободи і рівності.

Надсилай свої історії сюди … Ми їх розмістимо на нашому порталі ….

Читай, слухай, дивись історії інших тут ….

«Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів…» (стаття 10 Європейської конвенції з прав людини).

Свободу вираження поглядів ще називають «киснем демократії», а Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях зазвичай нагадує, що свобода вираження поглядів є однією з основних підвалин демократичного суспільства

Що означає свобода вираження поглядів для кожного і кожної із нас? Які обов’язки є у держави у зв’язку з цією свободою? Чи підлягає вона обмеженням і якщо так, то як і заради яких цілей?

«Кожен має право…»

Означає, що ця свобода належить КОЖНІЙ особі без винятку. Це є характерною рисою усіх прав людини – їхній зміст та обсяг не залежить від соціального статусу, раси, світогляду, рівня освіти або яких-небудь інших відмінностей.

«… одержувати і передавати інформацію та ідеї …»

Свободу вираження поглядів часто називають «журналістською свободою». Дійсно, робота журналістів безпосередньо пов’язана з цією свободою і найчастіше саме журналісти потребують захисту свободи слова. Але не тільки словом можна виражати погляди. 

Ми можемо передавати інформацію у різний спосіб – словом, поведінкою, зовнішнім виглядом, через твори мистецтва тощо. Держава не може перешкоджати в цьому. Або  навпаки — держава має щось зробити, щоб захисти від такого перешкоджання з боку інших.

Ніхто не може заборонити нам шукати інформацію у відкритих джерелах. Ми також повинні мати можливість одержувати інформацію, що є у розпорядженні державних органів. Тому вони зобов’язані публікувати важливу і таку, що представляє суспільний інтерес інформацію, й надавати її на запит громадян.

«… інформацію та ідеї …»

Був випадок, коли в одному з українських університетів адміністрація закрила виставку художників після звернення групи студентів і викладачів, які побачили в картинах, що експонувалися образливі сцени. Організатори ж виставки через художнє вираження підіймали важливу суспільну дискусію, а сама виставка була відповіддю на дії молодих людей, які напередодні у силовий спосіб зірвали один із заходів інших студентів. Про це студенти чий захід зірвали зверталися до правоохоронних органів, але розслідування не проводилося належним чином.   

Європейський суд з прав людини неодноразово підкреслював, що свобода вираження поглядів охоплює не тільки ту інформацію та ідеї, що «сприймається сприятливо або розглядаються як необразливі чи нейтральні, але й такі, що ображають, шокують або вселяють занепокоєння». 

Свобода вираження поглядів як і більшість прав людини може підлягати обмеженням. Але застосування державою таких дій, що передбачають обмеження можливі лише у встановлений законом спосіб. Наприклад, не може бути піддано цензурі журналістські матеріали чи твори мистецтва.   

Важливою є мета заради якої свобода вираження поглядів обмежується. Такими цілями можуть бути національна безпека, територіальні цілісність, громадська безпека, запобігання заворушенням та злочинам, охорона здоров’я чи моралі, захист репутації чи прав інших осіб, запобігання розголошенню конфіденційної інформації, підтримання авторитету і безсторонності суду.

Досить часто обмеження застосовуються тоді, коли свобода вираження поглядів вступає у своєрідний конфлікт з правом на приватне життя іншої людини. Це завжди складні ситуації і рішення. 

Буває, що політики або посадові особи органів державної влади скаржаться, що зазнають суттєвої критики. Тут варто зважати на те, що «межі допустимої критики щодо політиків як таких є ширшими, ніж щодо приватної особи». Дії і слова політиків знаходяться під пильною увагою суспільства в демократичній державі. Тому політики  «мають проявляти більший ступінь терпимості» до такої пильної уваги.

Є багато справ, коли журналістам були призначені великі штрафи, а іноді і покарання у вигляді позбавлення волі за вираження поглядів. Такі рішення є досить небезпечними, якщо не мають достатнього обґрунтування. Вони можуть стати приводом побоювання вільно виражати свої погляди іншими журналістами та блогерами.

Є ще одна умовна назва у свободи вираження поглядів: «священна корова». Потрібні дуже серйозні підстави, щоб були застосовані обмеження. 

У норвезькому суспільстві тривала дискусія навколо рішення суду, що заборонив Брейвіку, який влаштував теракт в молодіжному таборі, і в результаті чого загинули багато людей, розказати публічно про свої погляди через ЗМІ. Багато хто вважає, що краще робити такі речі гласними ніж приховувати їх. На їхню думку, люди здатні самі побачити безглуздість і жалюгідність таких ідеологій. І гласність скоріше ніж приховування запобігає пропаганді.